Пам’яті Михайла Коломеа — одеського куклотворца з дипломом техніка-механіка за транспортування нафти і газу

1


















Про те, що Міші більше немає, дізналася з повідомлення на Facebook. У його стрічці за кілька днів до цього з’явилося повідомлення Одеської міської станції швидкої медичної допомоги: «Михайло Коломей був доставлений сьогодні у міську лікарню бригадою швидкої допомоги у стані, що потребує надання медичної допомоги в умовах стаціонару. Він був знайдений без надання допомоги вдома на підлозі в безпорадний стан, в якому перебував майже протягом тижня. В терапевтичне відділення був доставлений з діагнозом гіпертонічна хвороба, церебральний атеросклероз, серцева недостатність… Прохання до всіх друзів, знайомих і небайдужим одеситам надати допомогу нашому відомому земляку»…

Дізналася про його смерть — відразу ж згадалося, як одного разу потрапила-таки в його майстерню. Там він одразу ж попередив, що створює не просто ляльок, а лялькові композиції, що всі ляльки у нього дружать, тому що він вміє поєднувати сумісний з несумісним.

— І взагалі, запам’ятайте, я — молодий, красивий, велелюбний, з сліпучою посмішкою. Так, важлива деталь: завжди перебуваю в стані закоханості!

— Я вас називаю куклотворцем.

— Це мені, мабуть, подобається, — тихо відреагував Міша.

Він взагалі розмовляв тихо, був спокійний, а останнім часом не відкрив жодної нової композиції — як завжди, черговий загадки. Тому що коли Мерилін Монро танцює перед… Брежнєвим, то, погодьтеся, це й справді треба було розгадувати.

Так, у нього був диплом техніка-механіка за транспортування нафти і газу. А займався і журналістикою і літературною діяльністю, потім став «витворяти» своїх ляльок. Все бідкався, що його роботи намагаються порівняти з експонатами музеїв воскових фігур і вимагають «точно портретної схожості». Казав: «Я ж зовсім інші речі роблю»… І ще: він просто обожнював своїх ляльок і називав їх дітьми.

Тоді, кілька років тому, у тій самій майстерні, в яку, до речі, не так-то й легко було «забратися», все було інакше: і нові композиції відкривалися, і всі, хто з ним працював, були живі і повні ідей. Втім, ідеї народжував сам Міша. Казав, що вони часом йому уві сні приходять.

У його колекції понад 60 сюжетно-лялькових композицій відомих людей – політиків, артистів, музикантів. Називалося все це чудово — «Лялькова Одеса». Як тепер складеться доля його «дітей»?..

Отже, кілька років тому ми зустрілися з Михайлом Коломеем в його майстерні, щоб поговорити «за творчість» та інші цікаві речі.

— Зустрінемося, зустрінемось, — пообіцяв, нарешті, Михайло Коломей. — Тільки, будь ласка, зробіть для початку контрольний дзвінок в голову…

Пам’ятаю свій перший питання — далеко не самий оригінальний:

— Вас називають одеським папою Карло. Як ви до цього ставитеся? — запитала я.

— Дуже навіть добре. З теплотою, — зізнався Михайло.

— Але, вибачте, вас ще стали величати і Карабасом-Барабасом. Як вам це?

— Теж непогано. Нехай називають, як хочуть. Мені от нещодавно навіть запропонували йти в мери Одеси. Друзі пообіцяли, що наберу не менше семи відсотків голосів.

— І що ж?

— Я відмовився. Політика дуже вже остогидла. Причому, давно, з 2001 року, коли мене підривали. Тоді я дивом врятувався. І взагалі, краще буду продовжувати робити ляльок. І взагалі, адже вам віхи мого шляху потрібні, так? Я народився на Слобідці, закінчив Одеський нафтовий технікум, ніколи не був ні піонером, ні комсомольцем, випустив три книги гумористичної прози, працював маляром, став журналістом, писав картини, а тепер творю свій ляльковий світ.

Не без гордості додав:

— Моя робота є навіть в особистому Білла Клінтона. Дуже, дуже переживав за Білла під час його скандального процесу з Монікою Левінські. А що, тільки я один? Зі мною переживали і всі наші жінки, які, між іншим, цілком і повністю на боці Білла. Ось я і вирішив відправити йому свою роботу — в якості підтримки. На картині зображений усміхнений паяц в ковпаку. Варто картину перевернути — і цей паяц вже плаче.

— А як же так вийшло, що ви не стали ні піонером, ні комсомольцем?

— Я був ворохобною слобідським хлопчиськом. Таким, знаєте, відв’язаним. Вважали недостойним прийняти через поведінку.

— А за дипломом ви…

— Технік-механік з транспортування нафти і… — Міша зробив характерне клацання по підборіддю, — газу.

— Але ви цим самим техніком так і не стали?

— Та хіба мало ким я не став… Після технікуму потрапив в Псковську область — у відому на весь Союз школу сержантів, відому своїми традиціями з 1922 року. Так от, навіть там, у школі сержантів, я примудрився не стати сержантом. Чого, до речі, апріорі не могло бути. Правда, це сталося на спір.

— А детальніше?

— Мене не злюбив комвзводу, буквально знущався. Я написав на нього епіграми. Після цієї епіграми він зовсім озвірів: я з нарядів не вилазив. І тоді я йому сказав: «Сперечаємося, що по закінченні школи сержантів я вийду рядовим?» Ну і посперечалися. Звідти ж виходили тільки сержанти, молодші або навіть старші, але аж ніяк не рядові. І що я зробив? Взяв і повів своє відділення з плацу. У кафе. Ми сиділи, мирно пили сік і їли булочки. А нас в цей час всі шукали, тому що озвірілий перевіряючий кричав, що було сил: «Куди ж поділося ціле відділення?!!» Нас, звичайно, знайшли. Заступник командувача мене викликає: «Де були?!». Я йому чесно відповів: «У кафе. Пили сік». Ви уявляєте реакцію?.. Загалом, він зажадав моя особиста справа і навскіс, по всій папці написав на ньому товстим червоним олівцем: «Командувати людьми не може!». Так і вийшов я зі школи сержантів рядовим, як і обіцяв…

Що до любові до рідного міста, то у Міші малася на цей рахунок своя формула:

— Можна все життя прожити в Одесі, але залишитися, по суті, приїжджим, а можна за кілька годин, у проміжку між поїздами, закохатися в це місто навічно та стати одеситом назавжди.

Ще він вважав, що справжню туристичну одеську Мекку потрібно творити де-небудь на колоритній Молдаванці, а зовсім не в центрі міста. І все бідкався, що Гуморина вже давно перестала бути справжньою одеської Юмориной:

— Натовп, юрба… І зовсім не смішно.

— А як зародилася думка про створення ляльок?

— Та це все та ж моя проза, ті ж картини, тільки вже в обсязі, багатовимірний представлені, розумієте? Ось, наприклад, перша моя лялькова композиція — «Кошерна горілка». Адже вона не просто так народилася. Я дружив з одним одеським рабином. Він носив довгий сюртук із спеціальним боковим кишенею, який ніколи не пустував — в ньому знаходилася пляшка «Лимонної» горілки. Я до нього підходив і питав прямо: «Шея, горілка є?». — «Є». — «Кошерна?». — «Кошерна. Ходімо вип’ємо».

— Ваші ляльки мають особливість — вони не «старіють». Поділіться деякими секретами, як і ким, крім вас, вони створюються.

— Всі мої ляльки — з багатокомпонентного полімерного матеріалу. Тому вони такі «довговічні», тому і не тьмяніють. У мене маленький, але надійний колектив — Валерій Іванов, приміром, їх одягає. Для цього він шукає справжні натуральні тканини. Зараз це не так-то просто. Доводиться часом барахолку на Староконном неодноразово «облазити», щоб знайти те чи тканину, то необхідні нитки, той чи інший якісний матеріал. Наш виконавчий директор — Сергій Фурман, він допомагає, у числі іншого, і діставати необхідні матеріали, є ще одна особистість — скульптор Гаврик. Це наш інкогніто, таємничий і загадковий.

А сама майстерня одеського куклотворца здалася мені колоритною до неможливості. Що там було? Відповідаю відразу: все! Від старих валіз до пляшки, яку вінчала лялькова голова, від картинних рам до чого-то й зовсім неймовірного. Серед настінних інсталяцій — і старий скрипковий футляр.

Тоді ж Михайло зізнався мені, що є у нього мрія: створити виставу (може бути, фільм), де всі його ляльки стануть оживати прямо на очах у глядача і знову перетворюватися на ляльок. І знову оживати…

Вже йдучи, я продовжувала озиратися по сторонах. Розгледіла: таємниче покривало щось приховував. Відразу зрозуміла: під ним якраз і ховається від цікавих очей те, що незабаром перетвориться на ще одну лялькову композицію.

— Ви, звичайно ж, готуєте новий проект? — запитала я у Міші Коломеа.

— Так, вже задумана нова інтрига — абсолютно одеська композиція, світла, як трактор, вимитий гасом…

Композиція, звичайно, незабаром була урочисто відкрита. Мрія про виставу або фільмі не збулася.

…Я ніяк не можу пригадати, коли ми з Мішею бачилися востаннє. Але пам’ятаю, що був він понур, сумний, сумний. Толком і не поговорили.

Вже і не поговоримо…

Світла пам’ять одеському куклотворцу.

Фото В’ячеслава Тенякова.

Оставить комментарий